#Вечір на Івана Купала

[frnndlcs]

Vechir na Ivana Kupala, Yuri Ilyenko, 1968

[artem666666667845]

узбек хеппи нью йер

Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна попросити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочені перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому грунті сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх перед стихійними силами природи.

Традиційна новорічна обрядовісгь українців – це ціла низка зимових свят, серед яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення, ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.

Вечір 31 грудня називали щедрим, або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж вдавалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: "Як уродиш – не зрубаю, як не вродиш – зрубаю" – і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж тощо.

[unhonestlymirror]

CЕЛО І ВІЙНА

(Про село трохи в іншому ракурсі)

Вже вдосвіта, 24 лютого до клубу почали сходитися чоловіки. Хто з чим. Хто з мисливською рушницею, хто з вилами, хто просто з палицею. Формували власну територіальну оборону, склали графіки чергувань. Над клубом низько, з жахливим виттям і гуркотом, пролетіло два «міги»…

- Наші?

- Наші!

На в’їздах до села натягли трактором бетонних плит, поставили блок-пости.

- Документи!

- Та які документи, Миколо? Це ж - я!

- Документи, кажу…

Все суворо, все по справжньому!

- А як же оце сіяти скоро?

- Та, пока ніяк. Але - посіємо, не переживай!

Біля Золотоноші ППО збила російський винищувач, льотчик катапультувався. Шукали всім селом цілу ніч, доки таки не піймали.

Сусідка, як донедавна стиха торгувала самогоном, наробила пляшок з запалювальною сумішшю. На вулиці хлопці «варили» протитанкові «їжаки» з труб та рейок…

Українське село сприйняло війну серйозно. Як свою персональну війну, окрім всього.

Ми думали, село – це просто село. А з’ясувалося, що село – це Україна. Це не тільки колядки й щедрівки, затяжні жіночі пісні в надвечір’ї чи вареники з сиром і сметаною, не лише Івана-Купала і голос зозулі в лісі. Не сама тільки краса. Село – це Сила! Сила України.

Всі оці села Центральної, Наддніпрянської України – це здебільшого колишні полкові козацькі села. Переяславський, Іркліївський, Кропивнянський, Чигиринський, Уманський, Канівський полки… Тут не знали кріпацтва, не визнавали я��ма. Тут жили вільні й горді люди. Козаки, воїни.

Всі думали, що давно минулися ті часи, бо скільки років пройшло, скільки збігло часу.

«Були колись, панували. Та більше не будем» - бідкався Тарас.

Але не минулося, не пройшло, не згубилося. Десь воно спало, десь воно дрімало глибоко в земних надрах, десь воно було зачаєне й тихе, але – живе! Єство справжньої селянської України! І коли стало треба, то чи не за одну мить згадали люди «хто ми є, і чиї ми діти»… Постала раптом і сила і воля. Бо село – це не просто сума людських душ. Воно й саме по собі – Істота. З власним характером, власним норовом, з своєю власною окремою долею. Така «метафізика» українського села.

Тоталітарний, російський імперський режими, чи то несвідомо, чи може й цілком усвідомлено, боялися тієї сили. Відчували. Бачили загрозу. І саме тому ціле століття тривало буквальне знищення українського села. Його духу, його пам’яті, самих його первісних основ. Голодомори, розкуркулення, колективізація, створення радянської кріпосної системи на базі колгоспів. Мільйони вбитих, скалічених, розорених, замучених…

Та й пізніше, коли настали відносно «ліберальні» часи Хрущова та Брежнєва, українське село годилося зневажати. «Селюк!» - цим все сказано. Українська мова – то для культурно обмежених людей. Гопак та сало. Ми й самі були великою мірою такі, чого там вже казати.

І то є велике і неймовірне диво, що в цих імперських залізних лабетах українське село заціліло і вижило, збереглося, не загинуло. Село українське встало з власних руїн, аби нагадати самому собі про свою силу і свою місію – бути серцем і душею вільної України!

Біля того ж таки сільського клубу стоять три пам’ятники. Перший – це колишній пам’ятник Леніну, але вже без Леніна. Сам тільки п’єдестал і лишився. А на п’єдесталі написано «Героям Майдану слава!». Трохи далі – кам’яний хрест: «Жертвам Голодомору». І ще далі – найсвіжіший, найновіший: стенд зі світлинами загиблих уже на цій новій війні жителів громади. Багато вже їх. І чи не кожен тиждень з’являються на стенді нові світлини.

Так українське село переживає свою чергову, епоху. Бо як би там не було, а ці непевні й непрості часи, часи скорботи й тривоги – це ще й часи великого відродження Українського Села, хоч воно може й само того поки не знає й не бачить.

Село плаче й горює, село хоронить своїх героїв, але, боже збав, не впадає у відчай, чи розпач. Село працює, село дихає, село живе.

- Я ходила до попа, бо віск скінчився, нема з чого окопні свічки робить, то він дав цілий мішок. – А ми цілий вечір маскувальна сітку плели, хоч і без «свєту»… - Я зараз відвезу картоплі та цибулі до школи, там жінки банки закручують хлопцям…

Біля лікарні збирають речі для біженців. В дитсадку готують жінки посилки на фронт…

З низу на гору повільно підіймається похоронна процесія… На щиті… Всіяна дорога квітами… Схиляє голови село, вмовкає село. Стає село на коліна. Те українське село, яке поставити на коліна нікому не вдалося.

Майорять над кладовищем жовто-блакитні прапори. Там лежать «селюки». Селюки, що стали героями, воїнами…

Ті «селюки» України, чиїми зусиллями таки буде неодмінно похована й ця недоімперія віковічного зла, біди і темряви...

(Цей текст написано для «Телеграфа»)

[mioritic]

The Eve of Ivan Kupalo (Вечір на І��ана Купала)

Dir. Yuri Ilyenko, 1968

[batterknowsbetter]

WINTER IN UKRAINIAN FILMS

Shadows of Forgotten Ancestors (1965) Sergiy Paradjanov

Atlantis (2019) Valentyn Vasyanovych

The Eve of Ivan Kupalo (1968) Yuri Illienko

Infernal Guidon, or Cossack Christmas (2019) Mykhailo Kostrov

Sniper: The White Raven (2022) Marian Bushan

Winter of The Braves (2018) Oleksiy Shaparev

Rhino (2021) Oleg Sentsov 

The White Bird Marker with Black (1971) Yuri Illienko

[boristhemagnificent]

The Eve of Ivan Kupalo (Вечір на Івана Купала) 1968 Dir. Yuri Ilyenko

[le-samourai-x]

The Eve of Ivan Kupalo ‘Вечір на Івана Купала’ (1968) Directed by Yuri Ilyenko

[alyona-guseva-art-workshop]

Series of works "Gogol Nights" Evening on the eve of Ivan Kupala"— oil painting 70x80 cm

Серія робот "Гоголівські ночі" Вечір на Івана Купала" — полотно, олія 70х80 см

[telegid]

Сегодня, 30 августа, день рождения празднует легендарная украинская актриса театра и кино Лариса Кадочникова. Лариса Валентиновна – народная артистка Украины, звезда нетлен��ых лент “Тіні забутих предків”, “Вечір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою” и др., лауреат множества театральных и кинонаград, в частности, Государственной премии им. Т. Г. Шевченко. А главное – невероятно красивая и обаятельная женщина, которая в свои 82 года выглядит просто шикарно.

Руслан Сеничкин стал кочевником в украинской версии «Викингов»

Это подтвердили двое красавцев-мужчин, в компании которых Лариса Кадочникова начала праздновать день рождения. Ведущие утреннего шоу “Сніданок з 1+1” Руслан Сеничкин и Егор Гордеев поздравили и просто засыпали комплиментами звезду, которая с утра пришла к ним в студию – стройная и свежая, словно мак, приколотая к ее декольте. Не обошлось без фото и поздравлений в соцсетях.

“Ееее ні, не все так просто! Русіка і Єгора просто так віком не заманиш 😉 вони цінують досвід! Сьогодні 82-й день народження святкує легендарна актриса Лариса Кадочникова 🎂 для свого святкового ранку Лариса обрала суто чоловічу компанію. Вітаємо чарівну актрису 🌹”

This slideshow requires JavaScript.

Кстати, одна из недавних работ Ларисы Кадочниковой – Валентина, одна из главных героинь в фильме “Капитанша”, который сейчас идет на канале “Украина”.

Сериал поссорил Олесю Жураковскую и Ирму Витовскую

Лариса Кадочникова начала отмечать день рождения с Русланом Сеничкиным Сегодня, 30 августа, день рождения празднует легендарная украинская актриса театра и кино Лариса Кадочникова. Лариса Валентиновна - народная артистка Украины, звезда нетленных лент "Тіні забутих предків", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою" и др., лауреат множества театральных и кинонаград, в частности, Государственной премии им.

[batterknowsbetter]

[le-samourai-x]

The Eve of Ivan Kupalo ‘Вечір на Івана Купала’ (1968) Directed by Yuri Ilyenko

[le-samourai-x]

The Eve of Ivan Kupalo ‘Вечір на Івана Купала’ (1968) Directed by Yuri Ilyenko